Категорія: Блог

Опубліковано від

 Україні допомагають навіть млинці та пироги

Пирогів та тістечок на 45 тисяч франків продали українці у Базелі. Ще минулого літа українські біженці разом із діаспорою організували в місті  команду «Смаколики». Вони печуть, смажать, куховарять, а потім розпродують у кількох точках одного з найбільших міст Конфедерації. Розповідають: вже мають і постійних клієнтів.  

Дядя Вова – так називають Володимира Кожухова у Базелі. Він постійний учасник акцій протестів проти російської агресії. Щоп’ятниці його можна побачити на Маркплатці в центрі міста. Там дядя Вова разом з однодумцями    з прапорами та українською символікою співає рідних пісень.  А раз на тиждень чоловік стає до плити – здебільшого смажить деруни. «Хочу пригощати швейцарців, щоб вони знали, яка в нас їжа, яка  кулінарна культура.    І їм подобається – я бачу. І мені це подобається», зізнається Володимир КОЖУХОВ 

Володимир з дружиною жив у Донецьку. Та в 14-му році  переїхав до Одеси. А в  Базель вони перебралися після початку повномасштабного вторгнення.  «Робимо смаколики, бо треба робити хоч щось: для перемоги, для нас, для всіх. Бо якби тут в Базелі не було добре, а в Одесі краще – там море», – каже Катерина КОЖУХОВА.  

 Ідею зі «Смаколиками» придумала харків’янка Ганна Мізяк. («Я не можу стріляти, щоб відбивати російську навалу, але я можу зробити щось тут. Ми почали в кінці минулого літа. Хтось приготував печиво, хтось – млинці.   А тепер цей проект виріс в таке велике свято душі і допомоги», – каже Ганна.

 Продають смаколики на так званих блошинних ринках. Дозволу там не потрібно. Лише м’ясні вироби продавати заборонено.  “Спочатку було троє людей, а потім ми зробили оголошення в місцевій групі у Фейсбук і до нас підтягнулося набагато більше. Зараз в команді вже десь тридцять людей. В нас 4 локації по місту. Ми збираємося раз на тиждень.  Продаємо солодке , солоне, але в нас немає ціни. Це просто Spende – за донат. Ми вирішили, що так навіть краще, тому що хтось кілька монет кидає в нашу коробочку. А буває, що люди лишають там і 100 франків, і 500», – розповідає учасниця команди «Смаколики» Анна КРИЖАНОВСЬКА.

   Сума, яку вже вдалося зібрати, вражає і самих учасників кулінарної команди. 45 тисяч франків на пирогах з капустою, жартують вони! «Ми купляли продуктові набори для людей з деокупованих районів на Харківщині, ми ремонтували евакуаційні авто, купили кілька авто нашим захисникам. Часом  дівчата пишуть: «о, мій пиріг допоміг купити машину!» І це дійсно так! Ти начебто робиш небагато, але це зрушує гори», – додає Анна. «Ми не тільки заробляємо гроші, але й розповідаємо про нашу культуру, наші звичаї і швейцарці дуже уважно слухають. Вони хочуть нас зрозуміти. І моя місія розказати, наскільки великою є різниця між нами, між нашим менталітетом,   та російським. Але наскільки ми однакові з швейцарцями», – каже учасниця команди Олена НЕВЗОРОВА.

  Українці кажуть: серед швейцарців вони вже мають постійних клієнтів. Та найбільше тішить, зізнаються біженці, коли ті ламаною українською звертаються до кулінарної команди «Слава Україні!».

Світлана Прокопчук

Smakolyky
smakolyky2
smakolyky3
Smakolyky4
Smakolyky5
smakolyky6
smakolyky8
Опубліковано від

 Український «Борщ» на швейцарській радіохвилі

У Базелі українці заснували новий радіопроект «Борщ ФМ». Біженці пройшли відповідне навчання, і нині їхні голоси лунають на швейцарській хвилі місцевого радіо Х.  Творча п’ятірка із Полтавщини. У сфері комунікації досі працювала лише одна учасниця команди. І хоч решта називає себе непрофесіоналами, але новоспечені радійники кажуть: вони хочуть завдяки інформаційній підтримці допомагати українцям адаптуватися  у Швейцарії, а додому повернутися із новим досвідом. 

«Ми намагаємося говорити українською. Чому? Тому що українська звучить смачно – як борщ» – це гасло українського радіо на швейцарській хвилі. Інших варіантів із назвою навіть не розглядали.  Два місяці копіткої роботи і  команда вже почала отримувати зворотній зв’язок. «Ми отримуємо листи від швейцарців із запитаннями про музику. Вони почули в ефірі і питають, яка саме композиція звучала.  Їм подобається, їм цікаво. Не дивлячись на те, що ми розмовляємо українською мовою,  а відтак вони нас не розуміють, але наша музика їм дуже заходить», – розповідає учасниця команди радіо «Борщ», професійна комунікаційниця Ірина КОЛЕЧКІНА.

 Організувала українське радіо, звісно, українка. Щоправда, Маргарита Антоні виїхала  з Полтави за кордон ще у десятирічному віці. Після початку повномасштабного вторгнення жінка одразу почала допомагати біженцям. Проект, який вона написала, перевірили у культурній адміністрації міста. Там же оплатили навчання української команди радійній справі. «Радіо Х» – це давній соціальний проект в Базелі. Базель – дуже культурне місто і тут багато інвестують у культуру. Також тут живе багато іноземців – близько 30% усіх містян. Відтак, «Радіо Х» надає час для усіх іноземних груп, аби вони робили ефіри рідною мовою. Участь у проекті для українців неоплачувана. Дівчата та Сергій не отримують за  роботу гроші», – каже   організаторка проекту Маргарита АНТОНІ.  Волонтерять, але дуже відповідально. «Ми вже випустили два ефіри, зараз працюємо над третім і він буде в прямому ефірі – це так важливо і так…навіть страшно.  В нашому ефірі «салат». В нас є і офіційні новини для мігрантів, розповідаємо про офіційні закони Швейцарії, також у нас є інтеграційні посиденьки в Базелі. А наша молодь передбачувано робить рубрику про молодіжні новини», – розповідає учасниця команди радіо «Борщ» Олена КИСЕЛЬОВА.

У команду Олена прийшла разом із донькою. Катерина – наймолодша її учасниця. Дівчина не виключає, що пов’яже свою майбутню кар’єру із журналістикою. «Це дуже цікавий досвід для всіх нас і дуже незвично бачити маму у студії разом зі мною. Радіожурналістика – це коли говорити чітко, мати гарну дикцію та дуже і дуже добре володіти українською мовою», – підсумовує свою коротку професійну діяльність Катерина КИСЕЛЬОВА. 

Майже половина всього ефіру – музика. Пісні є і старі, і нові. Головне, якість. За музичний контент відповідає Маргарита ГІБАЛОВА. Дівчина каже: намагається уникати  «шароварщини» та «байрактарщини». «Ми ставимо Вакарчука, Скрябіна, гурт «Без Обмежень», Христину Соловій, гурт «Моторола» тощо», – перелічує Маргарита. .

Вони не говорять про політику, не роблять реклами. Радіо Борщ ФМ -культурне , мистецьке,  розважальне. «В нашій команді я єдиний хлопець і я відповідаю за технічну складову нашого радіо, – долучається до розмови Сергій МИГЛІН.  – Відчуваю задоволення, коли після трьох годин монтажу одного інтерв’ю слухаю його на радіо і воно звучить просто ідеально».

 Радійники беруть інтерв’ю у відомих українців, спілкуються з перехожими на вулицях. Шукають інформацію, гортають сторінки багатовікової історії швейцарського міста, яке їх прихистило під час російської навали. Бо не забути своє і навчитись новому – основне завдання українців за кордоном, які після перемоги неодмінно повернуться додому.

Світлана Прокопчук 

radio 5

radio 4

radio 3

radio 2

radio


Попередній
Наступна

Опубліковано від

Естетичні виміри інформаційної війни

На початку ХХІ століття ми остаточно попрощалися із концепцією людини як істоти, що може розвинути себе до стану абсолютної раціональності, коли емоції стануть ознакою дикунства та невихованої первісності. Проте, це був довгий шлях, і в теоретичному плані він розпочався у ХУІІІ столітті із виокремлення особливого кола явищ, яким почала опікуватися естетика як напрямок філософської думки. Класична естетика обґрунтовувала свою важливість, посилаючись на мистецтво як специфічний феномен, сучасна некласична естетика розмірковує над відносністю границь мистецтва та повсякденного життя, включно із такими складними утвореннями, якими є політика, державне управління, релігія, наукова діяльність та міжнародні відносини. А отже, в загальному методологічному плані сформувався спосіб аналітичного бачення соціокультурного простору, який отримав визначення «естетичний поворот».

«Естетична додатковість» людського світу з’являється як абсолютна ознака усвідомленої активності і супроводжує всі аспекти людського життя. Не є виключенням війна, і це особливо виразно можна прослідкувати у наші дні, споглядаючи інформаційне супроводження Російсько-Українського протистояння, яке грає на емоціях всіх його учасників – від безпосередніх до опосередкованих. Саме естетична складова нашого мислення уможливлює використання інформації як зброї, що є додатковою до «військової зброї». Проте, ця «естетична зброя» може працювати та енергетично підживлюватися лише спираючись на багатовікові шари культури. А отже, для адекватного розуміння ситуації нам потрібно визнати, що інформація може функціонувати у позараціональний спосіб, утворюючи культурний простір, в якому немає чіткої границі між емоціями естетичними та вітальними. В певному сенсі, ми всі є заручниками культури та мистецтва, що так старанно пестували тисячоліттями.

Постмодерна філософія яскраво описала світ, в якому міфи, літературні сюжети, символи та образи, вірування та забобони є такими самими значущими носіями інформації, як і світ фізичної реальності. Вони є правдою у соціально-культурному сенсі, яка зберігається, відтворюється та унаслідується. І ця «правда» обумовлює для нас функціонування інформації, особливо у ситуаціях невизначеності та загроз, коли актуалізуються емоційні форми обробки інформації. Наразі емоції визнані фундаментальним та біологічно адаптивним  способом реагування на зовнішні інформаційні стимули, і це дає підстави вважати їх умовою існування «іншої раціональності», що найяскравіше закарбована у мистецьких практиках. Ця специфічна раціональність сьогодні вивчається на межі мистецьких та позамистецьких практик.

Використання інформації як зброї обумовлене двома важливими переконаннями, що супроводжують людину, принаймні у часи, які ми визначаємо як цивілізацію. Вони пов’язані із інформаційною стратифікацією суспільства, яка сприяє формуванню недовіри щодо доступної інформації та офіційної інформації. Перша інформація – повсюдно доступна – сприймається як недостовірна, оскільки є ще інформація для втаємничених, езотерична інформація. Друга інформація – з офіційних джерел – ототожнюється з соціальною нерівністю в інформаційному сенсі, а отже є інформацією безумовно підозрілою. Тому протягом тисячоліть для пошуку та розповсюдження інформації використовуються такі канали як слухи та чутки, пророцтва та одкровення, бажано з ресурсів, що не є офіційними в певний час в певному суспільстві, та від осіб, що є очевидно інформаційно ініційованих у різний спосіб.

В часи розвитку цифрових технологій, такими джерелами «більш достовірної» інформації стають соціальні мережі та неурядові засоби масової інформації, поширення яких, власне, обумовлено тими двома інформаційними страхами, які ми означили як «страх доступності» та «страх офіційності». Проте, ці канали поширення сучасних форм слухів та чуток можуть використовуватися, і використовуються, для нав’язування «правди», яка спеціально формується для впливу на свідомість та для підштовхування персони до дій у запланованому напрямку, обов’язково спираючись на естетичні властивості нашого мислення. Власне, це і називається інформаційною війною – створення необхідного емоційного фону у супротивника, який стає основою сприйняття будь-якої інформації. Такий емоційно-інформаційний фон працює із соціально-культурним досвідом та використовує естетичні навички реципієнта.

Тому вивчення естетичної складової ведення війни та формування міжнародних відносин є необхідним напрямком для всебічного розуміння витоків сучасних конфліктів та процесів їх подолання.

 

Світлана Овчаренко

Опубліковано від

Українці готують обід швейцарцям, щоб допомагати Україні

Ось вже два тижні поспіль кілька українців, які мешкають у Бургдорфі, що неподалік Берна, об’єднались і готують їжу для швейцарців.  Виручені гроші вони планують надсилати в Україну. Завдяки цій ініціативі продукти харчування отримають люди, які мешкають поблизу фронту і через небезпеку для логістики часто не мають найнеобхіднішого – їжі.

У 21 –му столітті в це важко повірити. Не ймуть віри у це й самі українці, які через нав’язану росіянами війну опинились у небезпечних для життя обставинах. Але наразі чимало людей в Україні голодують. Це стосується прифронтових територій та населених пунктів, які опинились на лінії зіткнення. Якщо раніше проблем із доставкою продуктів чи інших товарів широкого вжитку не було, то нині кожен кілометр шляху гарантує небезпеку для життя. Попри усе  там досі живуть люди. Чому вони не евакуюються на безпечніші території? Відповідь на це питання у кожного з них своя. Хтось бідкається на відсутність родичів, хтось не хоче залишати будинок, у якому мешкав усе життя. Зрештою, у всіх є щось спільне – хоч залишатися вдома небезпечно для життя, невідомості вони бояться ще більше. Але ніхто не залишає їх напризволяще. Знаходяться відчайдухи, які завозять у найнебезпечніші населенні пункти благодійну допомогу. Інколи це – працівники оперативних служб України, інколи – небайдужі волонтери, які не стоять осторонь чужої біди.

Не сидять, склавши рук, і ті українці, які через війну виїхали за кордон. Швейцарія надала прихисток майже 80 000 біженців. Кількасот з них мешкає у місті Бургдорф. Близько десяти вирішили об’єднатись, аби допомогти українцям з прифронтових територій.

 Ідея належить Віталію Шевчуку та його дружині Марині. Родина Шевчуків об’єднала навколо себе інших вмотивованих біженців. І вже два тижні поспіль вони готують обіди, а люди, які відвідували перед тим Церкву, опісля можуть пообідати разом із родиною чи друзями, заплативши водночас символічну суму.

Проект належить християнській церкві BewegungPlus Burgdorf, яка знаходиться на Lyssachstrasse 33.  Один із лідерів громади Stephan Schranz каже, що дуже радий цьому проекту і щасливий, що внесок усієї команди як Церкви благословляє багатьох людей. «Коли ми дивимося на ситуацію біженців у Швейцарії, ми постійно запитуємо себе: чи є перспектива допомогти українцям? А тепер ми спостерігаємо, як вмотивована група людей з України готує їжу для всієї церкви в неділю, і це робить нас щасливими! Я відчуваю, що це – безпрограшна ситуація. Це перемога «збірної» України. адже людям, які це роблять, їхня волонтерська праця дає визнання та відчуття здатності робити щось значуще. Але це перемога і для українців, які отримають фінансову допомогу завдяки проекту. Виграють від цього і відвідувачі Церкви, тому що вони не повинні готувати вдома після служби», – каже Stephan Schranz.

Серед усієї команди професійні кухарі лише Людмила Шевчук та Оксана Шупер. Вони готують спагеті, рис, картоплю. Запікають курку та смажать рибу. Усе присмачують соусами. Їжа тут на усі смаки – з м’ясом та без. Тетяна Гнітецька випікає десерти та булочки. Інші нарізають салати та подають страви, прикрашають залу. Допомагають і діти, які разом з батьками приїхали до Швейцарії шукати прихистку після повномасштабного вторгнення росіян. «Спочатку наша робота не виглядала злагоджено, адже це був наш перший досвід. Вже наступного разу ми діяли, як справжня команда. Кожен відповідав за те, що робив, – пригадує Віталій Шевчук. – Відтак, набравшись впевненості в собі, ми вирішили урізноманітнити меню українськими стравами. Тож  подавали вареники з картоплею та голубці. Хвилювались, що традиційна українська кухня не сподобається швейцарцям, тому зготували небагато. Натомість люди ще раз підходили до нас не лише подякувати, але й запитати, чи не залишилось ще. Тож ми вирішили: наступного разу українських вареників буде більше!», – додає Віталій.

Stephan Schranz сподівається, що проект триватиме якомога довше. Церква пропонує простір для цього проекту. А його тривалість залежатиме подекуди  від мотивації та можливостей «збірної» України. «Одне, про що я можу сказати з упевненістю, проект для нас є благом. Відтак, поки вони готують, доти ми  будемо їсти. Війна в Україні робить мене та всіх людей у ​​Церкві дуже засмученими та безсилими. Якось я запитав себе, у чому може полягати мій маленький внесок  у полегшення страждань всіх людей від цієї війни. Відтоді у моїй родині з’явилося бажання стати приймаючою сім’єю і ми тимчасово запропонували  кімнату жінці з дитиною. Цей досвід зробив нас щасливими.  Церква зараз переживає те саме. Завдяки цьому кулінарному проекту ми всі можемо зробити невеликий внесок, аби великих страждань стало менше.   Адже навіть невеликий внесок цінний», – впевнений Stephan Schranz.

Гроші, виручені завдяки цьому благодійному проекту, організатори відправлятимуть в Україну. Передбачається, що завдяки цій допомозі волонтери закуповуватимуть продукти харчування і завозитимуть їх на прифронтові території людям, які під обстрілами росіян залишаються без їжі та води, але вірять у перемогу України!

Світлана Прокопчук

церква6
церква5
церква4
церква3
церква2
церква
Опубліковано від

Українське писанкарство відроджується у Швейцарії

У Цюриху набирають обертів майстер-класи з “Писанкарства”. Цей проект розпочала українська школа «Крила», яка вже кілька років функціонує у Швейцарії. Розмальовувати писанки приходять не лише українці, а й швейцарці. Плата за опановування українських традицій символічна.  

Через повномасштабне вторгнення росіян Вікторія Царінна з мамою Мариною до Швейцарії приїхали з Полтавщини. Марина на курс писанкарства приходить вже вп’яте, донька вирішила спробувати вперше. «Я побачила інформацію в Тік-тоці. Крім того, моя мама багато про це розповідала. Тому я захотіла спробувати», – каже  учасниця майстер-класу.

 Щоразу Марина одягає сорочку, вишиту власноруч.  Зізнається: прикрашати яйця складно. Але турбуватися потрібно не про красу ліній, а про щирість помислів. Цьому надавали значення й наші предки, розмальовуючи писанки. «Раніше, коли наші прабабусі сідали писати писанки, вони одягалися у найкращий одяг, прикраси, а ще випроваджували дітей спати. У давнину писанки писали вночі, коли діти спали», – розповідає  Марина ЦАРІННА.

 Полтавських орнаментів ще не малювала, зізнається жінка. Цього дня акцент робили на Захід України. Писанки з оленем та різними орнаментами навколо тварини притаманні Буковині та Гуцульщині. Навчає майстерності усіх присутніх Юлія Джурюк – писанкарка з 4-річним досвідом. І навчилась професійно прикрашати українські писанки Юлія лише в Швейцарії. Але любов до древньої української традиції ще в дитинстві привила їй бабуся.  «Раніше я тільки в дитинстві зі своєю бабусею це робила. Мені завжди це подобалось, це була для мене як магія. Я чекала цього дня», – пригадує  Юлія Джурюк.

  Для новачків, каже Юлія, існують поблажки. Спочатку малюнок вони наносять олівцем. І лише потім беруть до рук писачки. Крок за кроком дійшли й до воску. Потім усі яйця поставлять до духовки, зітруть із них зайвий віск і…милуватимуться своєю ж роботою. Засновниця української школи у Цюриху «Крила», яка й стала ініціатором проекту з писанкарства, Ірина Атамас каже: ці майстер-класи як арт-терапія. «Ми запропонували цей проект, бо хотіли, крім дітей, зацікавити також дорослих,  надати їм можливість приходити і спілкуватися один з одним», – додає Ірина Атамас.  «Я відчуваю рівновагу, заспокоєння – мені цього дуже не вистачає. Так, сирени, яка б сповіщала про повітряну тривогу, у Цюриху немає. Але я сильно хвилююся  за  рідних, які залишились в Україні, намагаюсь допомагати, робити все можливе і неможливе, щоб підтримати наші традиції, залучити дітей до всього українського», – розповідає учасниця майстер-класу Олена Дорофєєва. 

 Окрім дорослих, серед учасників майстер-класу чимало дітей. Більшість  – українці. Втім, серед тих, хто полюбив українську традицію, є й перуанка Тамара. До Швейцарії жінка переїхала одразу після народження. Але ні в Перу, ні в Швейцарії, каже Тамара, подібного вона ніколи не бачила. «У Швейцарії ми фарбуємо яйця різними фарбами, але щоб  так прикрашати – я не бачила ніколи», – каже Тамара.

Проект «Писанкарство» триватиме до Великодня. Усі зібрані гроші в якості донатів потрапляють до захисників України.

Світлана Прокопчук   

неподвижное изображение008
неподвижное изображение007
еподвижное изображение001
неподвижное изображение006
неподвижное изображение002
неподвижное изображение003
неподвижное изображение005
Опубліковано від

Свято у “Рідному слові”

Про Шевченка українці знають багато. І поет, і художник. Походив з кріпаків, але став відомий на увесь світ. За деякі вірші його називають пророком. І все попри те, що радянська влада мала своє традиційно «особливе ставлення» до українського таланту. Тараса Шевченка пам’ятають і шанують у різних країнах. А дні його народження та смерті  8 – 9 березня, які в Україні називають Шевченковими,  згадують на святкових заходах.

Один із таких заходів відбувся в українській школі в Берні «Рідне слово». Цю школу дві українки Людмила Цубер та Ольга Піх заснували давно.  Щоправда, спочатку школа функціонувала як клуб. І лише після повномастшабного вторгнення росіян, коли рятуватись від війни змушені були мільйони українок з дітьми, заклад розпочав повноцінну роботу. Тут, за словами організаторок, острівок українськості для школярів, які вимушено залишили Батьківщину. У школі функціонує три групи школярів та садочок для дошкільнят. Також разом із педагогами тут на волонтерських засадах працюють логопед та психолог. Нещодавно тут також почали діяти гуртки вивчення англійської мови, хорового співу та акторського мистецтва. Відтак, на святі з відзначення Шевченківських днів діти змогли повноцінно показати свої таланти.  Тут деякі уривки із виступу маленьких українців. https://www.youtube.com/watch?v=vXiSItWaTUU&ab_channel=SwitlanaProkopchuk

Головне для них було, кажуть організатори, влаштувати не просто офіційний захід. Це мав бути  сімейний клуб з учасниками, які цінують творчість митця. Діти декламували вірші Тараса Шевченка, співали пісень, які давним – давно поклали на музику видатні композитори. А ще давали виставу. Над уривком «Назара Стодолі» потішались діти, оцінили творчий підхід маленьких акторів і дорослі. А ще усім присутнім гостям діти продемонстрували навички аплікаційного мистецтва. Вони виготовили портрети поета …із крупи. 

Світлана Прокопчук

діти6
діти5
діти4
діти3
діти2
діти1
Опубліковано від

Ця пісня мені наснилась

Анна Сомкіна: «Ця пісня мені наснилась!»

Не часто ми дізнаємося, звідки поети та піснярі черпають своє натхнення для створення текстів та музики, які торкаються душі. Вочевидь, хтось місяцями коригував текст. Цілком можливо, що музику до якоїсь композиції писала група професійних композиторів. Не виключено, що комусь з видатних творчих людей допомагали друзі, хтось шукав натхнення серед природи, хтось – серед людей чи історичних подій. У кожного свій шлях та своя історія. Але нещодавно в мережі з’явилась пісня, з автором якої мені вдалося поспілкуватися. Це Анна Сомкіна. І вона розповіла, що слова та музика до  пісні «Ангел» їй…наснились.

Для мурах на шкірі достатньо побачити перші кадри: розбите скло свідчить про трагедію. Цю біду переживає нині кожен українець, її ім’я – війна. Росія давно намагається знищити все українське, хоч поки вголос це не називають геноцидом від так званого «братнього народу». Натомість ми стаємо сильнішими, а увесь біль від втрат проектується на творчість. Так сталося і з Анною Сомкіною.

Анна Сомкіна – одеситка.  Професійна музикантка працює викладачем хорових дисциплін в Одеському фаховому коледжі мистецтв та культури імені К.Ф. Данькевича 25 років. Останні десять цю роботу жінка поєднувала з викладанням в хоровій школі імені Стефана Крижановського. Через повномасштабне вторгнення росіян Анна з дітками опинилась у Швейцарії, знайшла прихисток у селищі неподалік Базеля. «Пісню «Ангел» я не придумувала – вона мені наснилась. І сталося це ще у 2014 році, коли Росія вперше прийшла на українські землі на Донбасі. Щодня я слухала новини і щодня статистика щодо втрат була невблаганна – сотня українських воїнів за день, за кілька днів – тисяча. Коли в новинах йшлося про десятитисячні втрати, я плакати вже не могла. Через розуміння, що гинуть найкращі сини свого народу, я впадала у відчай. А ще був страх, що мого чоловіка також заберуть на війну. Крім того, він постійно повторював: якщо покличуть, я вдома сидіти не буду, одразу піду. І якось мені наснився сон – мого чоловіка таки призивають до війська. Увісні ми стояли один навпроти одного, я тримала його за руки і кричала: «Пообіцяй мені! Пообіцяй мені, що ти повернешся! Пообіцяй, що не залишиш мене одну з двома дітками!» Від свого ж крику я прокинулась, а через десять хвилин поклала на стіл папір із текстом цієї пісні», – розповідає Анна.

 «Він їй говорив: «Я їду на війну». Вона говорила: «Я тебе обійму. Я ангелом буду навіки твоїм, щоб ти повернувся живим» – ці рядки пролежали в шухляді довгих 8 років. У цей час Росія продовжувала тероризувати Україну на Донбасі, у повітрі витав дух повномасштабного вторгнення. А Анна боялась оприлюднювати композицію, яку так вистраждала увісні. «Я – професійний музикант, але не вважаю себе професійним композитором чи поетом. І ніколи нічого не виносила на публіку. Але в минулому році, переживаючи за долю України та українців після повномасштабного вторгнення, я наважилась винести  пісню на загал», – додає Анна Сомкіна.

Далі почалась клопітка робота з підготовки запису музики та аранжування. Адже надати звукові барви твору може лише аранжувальник. І це дуже ювелірна робота, адже інколи аранжуванням можна спотворити пісню, інколи – зробити її маленьким шедевром. Аранжувальник «Ангела» – Сергій Дмитрієв, відео з мережі, але чуттєво змонтувала його Юлія Федотова. Щодо виконавців, то Анна ні хвилини не сумнівалась, хто це буде.  «Для кого я писала цю пісню? Я мала уявлення, що це буде доросла зріла пара, мої друзі –   Алла та Сергій Кочиашвілі. Алла –  моя однокурсниця з музичного коледжу, яка має неймовірний вокал. Сергій – музикант, який служить у військовому оркестрі в Одеському окрузі. Якось я сказала аранжувальнику: «Я дала пісні душу, ти – тіло, а мої друзі вдихнули в неї життя», – пригадує Анна.

 Війна не може не змінити творчість народу. Зрештою, в Україні вона завжди носила трагічні нотки, а чи не кожна композиція містила в собі «журбу». Бо український народ бореться за своє життя і національну ідентичність століттями! Напевно, 70-80% народних пісень починається зі слова «Ой», наповнені смутком та трагізмом. Тобто ментальність народу відображена у творчості і це – нормально. Українська творчість має широкий спектр емоцій. А сум і жаль – музичні фарби. І це наша культура! «Натомість у швейцарців творчість трохи інша. Наприклад, ми минулий Великдень святкували з швейцарськими друзями, співали народних пісень.  Їм сподобались наші співи, але деякі пісні здались надто трагічними. Ми попросили заспівати їх сумну швейцарську пісню. А вони кажуть: У нас нема сумних пісень!  Я кажу: Як це? А про війну? Вони відповідають: Ми століттями ні з ким не воювали! –  А про нещасливе кохання? – не здаюся я. – Та ми таких пісень не співаємо, немає й про нещасливу жіночу долю, яку так «щедро» оспівують в українських піснях», – розповідає авторка «Ангела».   

Творчість українців через війну вже змінилась. Це і про вірші, і про пісні, і навіть про нові колекції одягу – скрізь українська автентичність та самоідентифікація. Зміни у музичній творчості триватимуть і надалі, – впевнена Анна Сомкіна – вона стане  неофолькавтентичною.  Музиканти все  частіше будуть повертатися до свого коріння. І хоч кожна пісня найближчими роками ще буде розфарбована у трагічні кольори, але українська культура залишатиметься культурою, від якої серце б’ється сильніше. 

 Світлана Прокопчук

 

Послухати пісню можна за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=5CunV1bri88&ab_channel=OdessachoralschoolKriganovskiy

couple
collective
Опубліковано від

Берегиня українських вишиваних сорочок

Майже  чотириста  українських вишиваних сорочок, двадцять два костюми та численні прикраси, яким понад сто років, нині «оселилися» у США. В усіх регіонах України їх вишуковувала та купувала Наталка  Стурджіл. (Natalia Sturgill). Цю колекцію українка, яка вже понад 17 років живе за океаном, збирає з 2014 року. І неймовірно щаслива, що може показати унікальні екземпляри швейцарцям. Задля цього Наталка прилетіла зі США до Цюриху на Ukrainian Fashion Day, який відбувся там напередодні.

 Наталка не просто знає усе про свої сорочки та стародавні костюми. Вона вміє їх носити та одягати на інших. Адже впоратися з наміткою, наприклад, самотужки складно. Загалом, каже Наталія Стурджіл,  носіння автентичного українського одягу потребує тренування. У такому одязі понад сто років тому ходили заміжні жінки. Намітки існували у всіх регіонах. Але в кожному куточку України їх пов’язують по –іншому.

Про одяг, у який одягнена, Олена Вороніна знає чимало. Оленка з Харкова. І так співпало, що її вбрання, теж звідти. Дівчина каже: колись такий одяг носили лише модниці. Його ткали вручну і дуже берегли.   Відтак, не могли одягати у повсякденні. «Намисто зі справжніх коралів. А цей дукач знайшли у Харківській області, але він був пошкоджений. Довелося збирати його з різних частинок докупи», – каже Олена.   І попри те, що костюму вже понад сто років, у ньому можна відчути себе жіночною та модною, додає дівчина. 

Таких костюмів у колекції Наталки Стурджіл двадцять два. «Мене  не підтримала жодна людина, коли я поділилась своїм прагненням збирати колекцію. В мене немає подруги, яка б захоплювалась моїм хоббі чи просила хоча б показати нове придбання. Спочатку всі думали, що я з’їхала з глузду», – каже Наталка.

 При своєму розумі та з неймовірною колекцією, – вже нині жартує жінка.  Вона  17 років живе в США, там з чоловіком – американцем виховує чотирьох діток. У 2014 році, коли Росія вперше зазіхнула на українські землі, пригадує Наталка, вона зрозуміла: окрім мови, обличчя та крові, більше нічого українського вона не має. Порятунком національної ідентичності за океаном для жінки стали стародавні сорочки. «Я шукала цей одяг на аукціонах та спеціальних сторінках у соцмережах. Я знаю людей, які скуповують старовину, а потім перепродають її. Це неймовірно дорого. І часом один пояс коштує більше, аніж ціла сорочка чи юбка. Але коли я вперше побачила старовинний одяг, який надіслали мені до США,  він одразу мене заворожив. Це була якась казка, щось неймовірне! Коли я тримала в руках першу замовлену сорочку, я зрозуміла, що дивлюсь не на одяг, а на історію.  Вона має навіть старовинний запах», – додає Наталка.

 Спочатку у Наталчиному домі оселилася одна сорочка. За якийсь час – ще одна. Та вже незабаром Наталка зрозуміла, що хоче зібрати колекцію з усіх регіонів України. Найлегше це було робити на Івано-Франківщині – там своя мода була чи не у кожному селі, а екземпляри досить добре збереглися. Тяжко, а часом і неможливо, знайти автентичний одяг на Сході – більшовики знищували національну ідентичність українців. Відтак, у колекції Наталі досі немає одягу з Луганська, Миколаєва та Запоріжжя.

 Цінність одягу не лише у його красі, якось зрозуміла Наталка. І почала розпитувати у власників історію кожної придбаної речі. У пошуках історичної правди жінка дізналась одну цікаву історію про костюм з Київщини. Власник не лише надіслав фото прабабусі у сорочці. А ще й розповів: це був весільний костюм і до вінця у ньому йшло щонайменше три покоління дівчат з його родини. Тобто йому більше ста двадцяти років!  

 Свою колекцію Наталка вже демонструвала у США. Відтоді, каже жінка, Україна стала ближчою і зрозумілішою для тих американців, що відвідали виставку. З повагою до захоплення української невістки нині ставиться й уся родина чоловіка. Зрештою, і чоловік став допомагати зберігати те, що вдалось розшукати дружині. «Для зберігання колекції чоловік облаштував спеціальну кімнату – це як велика комора. Спочатку ми провели туди електроенергію, облаштували стелажі. Адже вінки та інші прикраси, наприклад, я зберігаю під склом. Аж якось я зрозуміла: старовинний одяг потребує стабільного температурного режиму. А мої сорочки влітку «смажились», а взимку «мерзли». А я ж не можу дозволити собі таке марнотратство! Відтак, чоловік зробив у приміщенні систему кондиціонування», – розповідає Наталка. 

Звісно, на чотирьохстах сорочка Наталка не зупинятиметься. Вона і далі шукає рідкісні екземпляри на аукціонах. А їхні історії, які передаються з покоління до покоління власників – ще один найцінніший скарб українки, яка навіть за океаном продовжує любити Батьківщину.

 Світлана Прокопчук

IMG_3856.00_02_01_19.неподвижное изображение020
IMG_3856.00_02_08_27.неподвижное изображение021
IMG_3856.00_01_57_06.неподвижное изображение019
IMG_3856.00_01_47_17.неподвижное изображение018
IMG_3856.00_01_16_16.неподвижное изображение015
IMG_3856.00_01_31_19.неподвижное изображение017
IMG_3856.00_01_22_01.неподвижное изображение016
IMG_3856.00_01_05_06.неподвижное изображение014
IMG_3856.00_00_02_09.неподвижное изображение009
IMG_3856.00_00_56_19.неподвижное изображение013
IMG_3856.00_00_49_08.неподвижное изображение012
IMG_3856.00_00_18_17.неподвижное изображение011
IMG_3856.00_04_29_26.неподвижное изображение023
Опубліковано від

  Час думати про відновлення України

Як відновлювати Україну, навчатимуть у Швейцарії. Бернська «Вища школа прикладних наук» (Berner Fachhochschule BFH) із лютого 2023 року запустила  програму постдипломної освіти CAS Rebuild Ukraine / Wiederaufbau Ukraine («Відбудуй Україну»). В освітній програмі беруть участь лише українки. Це біженки, які змушені були рятуватись після повномасштабного вторгнення росіян. Навчання триватиме майже півроку. За цей час новоспечені студентки, у яких за плечима вже є життєвий та професійний досвід, навчаться спільно розробляти та керувати проектами реконструкції будівель та інфраструктури України. Участь у програмі з відновлення України недешева. Але професор  вищої школи Томас Ронер, який і був ініціатором створення цього проекту, знайшов спонсорів. Тож українки навчатимуться безкоштовно. Заняття відбуватимуться у містах Біль, Люцерн, Цюріх та Рапперсвіль.

Христина Масляк і до цієї програми була студенткою – дівчина опановує міжнародні економічні відносини в одному з українських університетів. Але відмінне знання англійської та бажання працювати для України привело Христину до Бернської вищої школи. «Мене надихає сама мета: відбудова України. Я усвідомлюю, що саме молодь буде відбудовувати ту Україну, за яку ми зараз боремося», – каже Христина Масляк.

Усі студентки – вмотивовані. Вікторія Кшишневська до війни була менеджером. Розповідає: оговтавшись після евакуації до нової країни, спеціально шукала освітні програми.  «Не хочу витрачати час дарма, хочу чомусь навчитися, принести щось назад в Україну. Впевнена, що набуті знання   можна буде масштабувати і розгорнути. Наприклад, навчити ще когось», – розповідає Вікторія Кшишневська. 

 Програма розрахована на 30 студенток. Навчання однієї коштує 6500 франків. Цю чималу суму для українських біженок оплачують спонсори. Їх особисто залучав до допомоги професор Бернської «Вищої школи прикладних наук»    Томас Ронер (Tomas Rohner). Ідеї з відновлення України у науковця з’явились ще у перші дні повномасштабного вторгнення росіян, які руйнували усе на своєму шляху. «У нас тут дуже різні жінки: архітекторки, інженерки,  спеціалістки зі сталого розвитку та відновлювальної енергетики. Ми справді хотіли б охопити всю широту горизонту соціальної реконструкції. У Швейцарії приблизно тисяча біженок-українок, які, згідно їхніх вихідних даних, можуть у перспективі взяти участь у цій освітній програмі», – розповідає Томас Ронер. 

 

Навчання відбуватиметься англійською мовою. Серед викладачів більшість також українки. Одна з них – Олена Тутова. Разом із двома дітьми жінка переїхала до Цюриха ще навесні минулого року. Родинний бізнес вони втратили, каже Олена. Адже рашисти окупували ту частину Запорізької області, де жила і працювала жінка. Олена вирішила не опускати рук.  «Більше 12 років я працювала в Україні у сфері енергетики та енергоефективності. Я – технічний спеціаліст та керівник проектів технічної допомоги. Маю великий досвід роботи з європейськими компаніями та донорами. У межах освітньої програми буду мати декілька лекцій щодо опалення, кондиціонування та інженерних систем у будівлях, а також розповідатиму про все, що стосується відновлювальної енергетики», – додає Олена Тутова. 

Після закінчення навчання студентки отримають сертифікати про підвищення кваліфікації. Натомість від них очікують реальні проекти, які вже можна буде впроваджувати в Україні. «Згодом, коли Україна переможе, ми матимемо можливість реалізувати ці проекти на Сході, Заході та на Півдні України. Є багато потенційних проектів, де я зможу використовувати набуті знання», – каже учасниця навчальної програми Аліна Михайлова.

Українки амбіційні, кажуть організатори, та мають дуже велике бажання змінити Україну після перемоги. Їх навчатимуть оцінювати можливості будівництва тимчасових споруд, розумітись на теплозабезпеченні, оцінювати транспортні мережі, класифікувати зруйновані будівлі та ідентифікувати корупційні прояви. Вони будуватимуть нову Україну. «Адже з таким сусідом, якого маємо ми, завжди треба продумувати все наперед. До прикладу, будувати не просто будівлю, а будівлю з безпековими вимогами. Це навчання необхідне, щоб побудувати дитячий садок чи приймальне відділення лікарні в якомусь селі чи місті. Це дійсно буде частинка душі, частинка професіоналізму, яка плекалася у Швейцарії, але імплементувалась у відновлення України», – зазначила  Посол України в Швейцарії Ірина Венедіктова.

Щоб навчання українок було максимально ефективним, керівники проекту потурбувались не лише про безкоштовний доїзд студенток до міст, де відбуватимуться заняття. Але й про няню, яка у цей час наглядатиме за їхніми дітьми.

Світлана Прокопчук

006
IMG_3856.00_04_41_29.неподвижное изображение007
008
IMG_3856.00_03_12_20.неподвижное изображение005
IMG_3856.00_01_41_26.неподвижное изображение002
001
IMG_3856.00_01_12_03.неподвижное изображение003
Опубліковано від — 1 коментар

Українська класична музика об’єднує українців і дивує швейцарців

 Класична музика – як інтим. Кожен може слухати, але не кожен отримує насолоду. На щастя, людей, які здатні оцінити українську класику, достатньо. Відтак, глядачів на концертах українських оперних співаків чи хорів чимало. І це не дивує. Адже чимало українських поціновувачів цього мистецтва через війну змушені були переїхати до Швейцарії. Як і музикантів! Одні створюють, інші – співають та грають, а хтось просто насолоджується.  Усі разом можуть зустрітися на концертах, як – от концерт  камерної української музики, який організувала родина київських музикантів у Швейцарії до Дня Соборності України.

Диригентка та скрипалька Марія Берлад разом із двома дітьми переїхала до  Швейцарії через повномасштабне вторгнення росіян ще у березні минулого року. Тут в консерваторії міста Біль навчається старший син родин Юрій. Чоловік Марії – соліст Львівської Національної Опери Роман Страхов – приїхав до Швейцарії напередодні задля виступів. 

Українська музика завжди об’єднувала українців. Не раз лунала думка серед професіоналів, що якщо інші народи треба вчити співати, то українці співають і в горі, і в радості, і з професійною освітою, і просто з незламним бажанням. Щоправда, сьогодні слово «незламний» набуває іншого сенсу. Воно свідчить про неймовірно сильний характер нації, який загартувався через війну, яку розпочали росіяни. Але навіть у незламного українця на очах з’являються сльози, коли він чує композицію «Молитва за Україну».

https://www.youtube.com/watch?v=tYZC61-Y4Yw&ab_channel=SwitlanaPro Kopchuk

 І цей концерт родина музикантів  назвала так само – «Молитва за Україну». Він відбувся у місті Біль в Національній Швейцарській оперній студії. Роман Страхов приїхав спеціально. Але гастролями це не назвеш! Роман вирішив підтримати родину, яку не бачив майже рік, а також допомогти українцям, які залишилися вдома, та об’єднати тих, хто виїхав. Драматичний баритон. Лауреат численних міжнародних конкурсів і фестивалів. Виконавець провідних партій та концертних програм в Україні, Нідерландах, Італії, Франції, Німеччині. Працював у Національній музичній академії в Києві, Національному оперному театрі в Одесі. І вже понад три сезони – у Львівській опері. 

До концерту готувалися ретельно. Роман з Марією подбали про репертуар. Відтак, глядачам представили вокальні, інструментальні, хорові твори українських композиторів. «Здебільшого це – фортепіанні квартети та струнні тріо. Також була представлена вокальна творчість різних епох – від Миколи Лисенка та Дмитра Бортнянського до сучасних Бориса Лятошинського, Валентина Сильвестрова та Василя Барвінського.  Останній, до речі, професійну музичну освіту здобув у Львівській консерваторії. Після її закінчення вступив на юридичний факультет Львівського університету. Але вже через рік, у 1907 році, виїхав до Праги для продовження музичної освіти. На філософському факультеті Карлового університету Василь Барвінський  слухав лекції відомих чеських музикантів. Потім у Львові він обіймав стільки важливих посад, навчав стількох талановитих музикантів. Але на його долю випало чимало випробувань» –  розповідає соліст Львівської Національної Опери Роман Страхов.

Ці випробування стосувалися величезної державної радянської машини, яка перемелювала усе на своєму шляху. Вона знищувала і морально, і фізично. Нівечила долі як за слова, так і за думки чи ноти. Так, у 1948 році Міністерство так званої «державної безпеки» СРСР заарештувало композитора. Його примусили підписати документ: «Дозволяю знищити мої рукописи». І їх спалили. Довге заслання на 10 років у мордовські табори не зламали талановитого українця. Після повернення у 1958-му і до смерті у 1963 – му Василь відновлював свої твори з пам’яті. 

Демонструвати українську заборонену радянською владою культуру – знаково для музикантів, впевнений Роман Страхов. Крім того, зазначає соліст, він неодноразово бачив здивування в очах швейцарців – вони не очікували познайомитися з таким високим  рівнем  академічної музичної культури в Україні.

Концертний зал організовував син подружжя Юрій. Він – студент магістратури. Ось уже два з половиною роки навчається у цій студії. Задля талановитого студента у консерваторії розробили окрему систему навчання. І це не усі досягнення молодого оперного співака в Європі. Зараз Юрій Страхов  перебуває у творчому турне. «Я брав участь у конкурсі, який відбувся в місті  Комо в Італії. Мене запросили на роль у постановці опери «Флейта». Це турне відбудеться в декількох театрах Італії, а також у Брегенці в Австрії», – каже баритон Юрій СТРАХОВ.

 Керівництво оперної студії, розповідають Страхови, пішло назустріч із приміщенням не тому, що просили українці. А тому, що музиканти з України надзвичайно талановиті і професійні.  «Для нас такі концерти – це об’єднання і цілісність нашої країни, нашого народу. І хоч ми всі різні, але у нас є спільна ідея, думка, спільна жага до волі і до перемоги. Крім того, наша українська пісня та музика дуже насичена та ідейна. І мені здається, що саме вона несе ідею міцності та перемоги», – каже бандуристка Юлія ШЕВЧЕНКО. 

Талановита родина Страхових – Берлад організувала кілька концертів у Швейцарії. Один із них відбувся і в Цюриху. І хоч заочно, але дозволив   хористам познайомитися з автором одного з творів. 

https://www.youtube.com/watch?v=Vu-yLqzJCxA&ab_channel=SwitlanaProkopchuk

«Це колядка Петра Приступова «Ангели, знижайтеся». Її ми буквально вперше й виконали тоді у Цюриху. А потім найкращий товариш автора написав нам. Виявилося, що хтось із глядачів поширив наше виконання у Фейсбук. Її почув автор та попросив зконтактувати з нами. Тепер ми знаємо, хто написав цю чудову композицію. А слова до неї – відомого українського філософа-містика, богослова, поета, педагога Григорія Сковороди», – розповідає Марія БЕРЛАД.  

  Марія – не лише диригентка цього хору. Вона створила його у Берні кілька місяців тому. «Коли виступаю я, то не витрачаю стільки енергії. Але коли слухаю, як співає чоловік або син, хвилювання за них відбирає дуже багато сил», – додала Марія. Організувати хор у чужій країні було важко, зізнається жінка. Втім, підтримку диригентка завжди знаходила у своїй родині, яка зі звучанням кожної ноти вкотре доказує: бути незламним – у крові кожного українця.

Світлана Прокопчук