Майже чотириста українських вишиваних сорочок, двадцять два костюми та численні прикраси, яким понад сто років, нині «оселилися» у США. В усіх регіонах України їх вишуковувала та купувала Наталка Стурджіл. (Natalia Sturgill). Цю колекцію українка, яка вже понад 17 років живе за океаном, збирає з 2014 року. І неймовірно щаслива, що може показати унікальні екземпляри швейцарцям. Задля цього Наталка прилетіла зі США до Цюриху на Ukrainian Fashion Day, який відбувся там напередодні.
Наталка не просто знає усе про свої сорочки та стародавні костюми. Вона вміє їх носити та одягати на інших. Адже впоратися з наміткою, наприклад, самотужки складно. Загалом, каже Наталія Стурджіл, носіння автентичного українського одягу потребує тренування. У такому одязі понад сто років тому ходили заміжні жінки. Намітки існували у всіх регіонах. Але в кожному куточку України їх пов’язують по –іншому.
Про одяг, у який одягнена, Олена Вороніна знає чимало. Оленка з Харкова. І так співпало, що її вбрання, теж звідти. Дівчина каже: колись такий одяг носили лише модниці. Його ткали вручну і дуже берегли. Відтак, не могли одягати у повсякденні. «Намисто зі справжніх коралів. А цей дукач знайшли у Харківській області, але він був пошкоджений. Довелося збирати його з різних частинок докупи», – каже Олена. І попри те, що костюму вже понад сто років, у ньому можна відчути себе жіночною та модною, додає дівчина.
Таких костюмів у колекції Наталки Стурджіл двадцять два. «Мене не підтримала жодна людина, коли я поділилась своїм прагненням збирати колекцію. В мене немає подруги, яка б захоплювалась моїм хоббі чи просила хоча б показати нове придбання. Спочатку всі думали, що я з’їхала з глузду», – каже Наталка.
При своєму розумі та з неймовірною колекцією, – вже нині жартує жінка. Вона 17 років живе в США, там з чоловіком – американцем виховує чотирьох діток. У 2014 році, коли Росія вперше зазіхнула на українські землі, пригадує Наталка, вона зрозуміла: окрім мови, обличчя та крові, більше нічого українського вона не має. Порятунком національної ідентичності за океаном для жінки стали стародавні сорочки. «Я шукала цей одяг на аукціонах та спеціальних сторінках у соцмережах. Я знаю людей, які скуповують старовину, а потім перепродають її. Це неймовірно дорого. І часом один пояс коштує більше, аніж ціла сорочка чи юбка. Але коли я вперше побачила старовинний одяг, який надіслали мені до США, він одразу мене заворожив. Це була якась казка, щось неймовірне! Коли я тримала в руках першу замовлену сорочку, я зрозуміла, що дивлюсь не на одяг, а на історію. Вона має навіть старовинний запах», – додає Наталка.
Спочатку у Наталчиному домі оселилася одна сорочка. За якийсь час – ще одна. Та вже незабаром Наталка зрозуміла, що хоче зібрати колекцію з усіх регіонів України. Найлегше це було робити на Івано-Франківщині – там своя мода була чи не у кожному селі, а екземпляри досить добре збереглися. Тяжко, а часом і неможливо, знайти автентичний одяг на Сході – більшовики знищували національну ідентичність українців. Відтак, у колекції Наталі досі немає одягу з Луганська, Миколаєва та Запоріжжя.
Цінність одягу не лише у його красі, якось зрозуміла Наталка. І почала розпитувати у власників історію кожної придбаної речі. У пошуках історичної правди жінка дізналась одну цікаву історію про костюм з Київщини. Власник не лише надіслав фото прабабусі у сорочці. А ще й розповів: це був весільний костюм і до вінця у ньому йшло щонайменше три покоління дівчат з його родини. Тобто йому більше ста двадцяти років!
Свою колекцію Наталка вже демонструвала у США. Відтоді, каже жінка, Україна стала ближчою і зрозумілішою для тих американців, що відвідали виставку. З повагою до захоплення української невістки нині ставиться й уся родина чоловіка. Зрештою, і чоловік став допомагати зберігати те, що вдалось розшукати дружині. «Для зберігання колекції чоловік облаштував спеціальну кімнату – це як велика комора. Спочатку ми провели туди електроенергію, облаштували стелажі. Адже вінки та інші прикраси, наприклад, я зберігаю під склом. Аж якось я зрозуміла: старовинний одяг потребує стабільного температурного режиму. А мої сорочки влітку «смажились», а взимку «мерзли». А я ж не можу дозволити собі таке марнотратство! Відтак, чоловік зробив у приміщенні систему кондиціонування», – розповідає Наталка.
Звісно, на чотирьохстах сорочка Наталка не зупинятиметься. Вона і далі шукає рідкісні екземпляри на аукціонах. А їхні історії, які передаються з покоління до покоління власників – ще один найцінніший скарб українки, яка навіть за океаном продовжує любити Батьківщину.
Світлана Прокопчук
