Позначка: українська класична музика

Опубліковано від — 1 коментар

Українська класична музика об’єднує українців і дивує швейцарців

 Класична музика – як інтим. Кожен може слухати, але не кожен отримує насолоду. На щастя, людей, які здатні оцінити українську класику, достатньо. Відтак, глядачів на концертах українських оперних співаків чи хорів чимало. І це не дивує. Адже чимало українських поціновувачів цього мистецтва через війну змушені були переїхати до Швейцарії. Як і музикантів! Одні створюють, інші – співають та грають, а хтось просто насолоджується.  Усі разом можуть зустрітися на концертах, як – от концерт  камерної української музики, який організувала родина київських музикантів у Швейцарії до Дня Соборності України.

Диригентка та скрипалька Марія Берлад разом із двома дітьми переїхала до  Швейцарії через повномасштабне вторгнення росіян ще у березні минулого року. Тут в консерваторії міста Біль навчається старший син родин Юрій. Чоловік Марії – соліст Львівської Національної Опери Роман Страхов – приїхав до Швейцарії напередодні задля виступів. 

Українська музика завжди об’єднувала українців. Не раз лунала думка серед професіоналів, що якщо інші народи треба вчити співати, то українці співають і в горі, і в радості, і з професійною освітою, і просто з незламним бажанням. Щоправда, сьогодні слово «незламний» набуває іншого сенсу. Воно свідчить про неймовірно сильний характер нації, який загартувався через війну, яку розпочали росіяни. Але навіть у незламного українця на очах з’являються сльози, коли він чує композицію «Молитва за Україну».

https://www.youtube.com/watch?v=tYZC61-Y4Yw&ab_channel=SwitlanaPro Kopchuk

 І цей концерт родина музикантів  назвала так само – «Молитва за Україну». Він відбувся у місті Біль в Національній Швейцарській оперній студії. Роман Страхов приїхав спеціально. Але гастролями це не назвеш! Роман вирішив підтримати родину, яку не бачив майже рік, а також допомогти українцям, які залишилися вдома, та об’єднати тих, хто виїхав. Драматичний баритон. Лауреат численних міжнародних конкурсів і фестивалів. Виконавець провідних партій та концертних програм в Україні, Нідерландах, Італії, Франції, Німеччині. Працював у Національній музичній академії в Києві, Національному оперному театрі в Одесі. І вже понад три сезони – у Львівській опері. 

До концерту готувалися ретельно. Роман з Марією подбали про репертуар. Відтак, глядачам представили вокальні, інструментальні, хорові твори українських композиторів. «Здебільшого це – фортепіанні квартети та струнні тріо. Також була представлена вокальна творчість різних епох – від Миколи Лисенка та Дмитра Бортнянського до сучасних Бориса Лятошинського, Валентина Сильвестрова та Василя Барвінського.  Останній, до речі, професійну музичну освіту здобув у Львівській консерваторії. Після її закінчення вступив на юридичний факультет Львівського університету. Але вже через рік, у 1907 році, виїхав до Праги для продовження музичної освіти. На філософському факультеті Карлового університету Василь Барвінський  слухав лекції відомих чеських музикантів. Потім у Львові він обіймав стільки важливих посад, навчав стількох талановитих музикантів. Але на його долю випало чимало випробувань» –  розповідає соліст Львівської Національної Опери Роман Страхов.

Ці випробування стосувалися величезної державної радянської машини, яка перемелювала усе на своєму шляху. Вона знищувала і морально, і фізично. Нівечила долі як за слова, так і за думки чи ноти. Так, у 1948 році Міністерство так званої «державної безпеки» СРСР заарештувало композитора. Його примусили підписати документ: «Дозволяю знищити мої рукописи». І їх спалили. Довге заслання на 10 років у мордовські табори не зламали талановитого українця. Після повернення у 1958-му і до смерті у 1963 – му Василь відновлював свої твори з пам’яті. 

Демонструвати українську заборонену радянською владою культуру – знаково для музикантів, впевнений Роман Страхов. Крім того, зазначає соліст, він неодноразово бачив здивування в очах швейцарців – вони не очікували познайомитися з таким високим  рівнем  академічної музичної культури в Україні.

Концертний зал організовував син подружжя Юрій. Він – студент магістратури. Ось уже два з половиною роки навчається у цій студії. Задля талановитого студента у консерваторії розробили окрему систему навчання. І це не усі досягнення молодого оперного співака в Європі. Зараз Юрій Страхов  перебуває у творчому турне. «Я брав участь у конкурсі, який відбувся в місті  Комо в Італії. Мене запросили на роль у постановці опери «Флейта». Це турне відбудеться в декількох театрах Італії, а також у Брегенці в Австрії», – каже баритон Юрій СТРАХОВ.

 Керівництво оперної студії, розповідають Страхови, пішло назустріч із приміщенням не тому, що просили українці. А тому, що музиканти з України надзвичайно талановиті і професійні.  «Для нас такі концерти – це об’єднання і цілісність нашої країни, нашого народу. І хоч ми всі різні, але у нас є спільна ідея, думка, спільна жага до волі і до перемоги. Крім того, наша українська пісня та музика дуже насичена та ідейна. І мені здається, що саме вона несе ідею міцності та перемоги», – каже бандуристка Юлія ШЕВЧЕНКО. 

Талановита родина Страхових – Берлад організувала кілька концертів у Швейцарії. Один із них відбувся і в Цюриху. І хоч заочно, але дозволив   хористам познайомитися з автором одного з творів. 

https://www.youtube.com/watch?v=Vu-yLqzJCxA&ab_channel=SwitlanaProkopchuk

«Це колядка Петра Приступова «Ангели, знижайтеся». Її ми буквально вперше й виконали тоді у Цюриху. А потім найкращий товариш автора написав нам. Виявилося, що хтось із глядачів поширив наше виконання у Фейсбук. Її почув автор та попросив зконтактувати з нами. Тепер ми знаємо, хто написав цю чудову композицію. А слова до неї – відомого українського філософа-містика, богослова, поета, педагога Григорія Сковороди», – розповідає Марія БЕРЛАД.  

  Марія – не лише диригентка цього хору. Вона створила його у Берні кілька місяців тому. «Коли виступаю я, то не витрачаю стільки енергії. Але коли слухаю, як співає чоловік або син, хвилювання за них відбирає дуже багато сил», – додала Марія. Організувати хор у чужій країні було важко, зізнається жінка. Втім, підтримку диригентка завжди знаходила у своїй родині, яка зі звучанням кожної ноти вкотре доказує: бути незламним – у крові кожного українця.

Світлана Прокопчук   

Опубліковано від — 1 коментар

Ми маємо співати разом

Зоряна Мазько про хоровий проект  «Переспів» у Швейцарії

«Мені сказали колеги: «Ти можеш забути про свою ідею. В Швейцарії зробити концерт за три тижні – нереально!

Я відповіла, ок! Але, я таки спробую. І це був найбільший благодійний концерт, на якому ми зібрали 17000 франків для нагальних потреб українців» – відверто ділиться своїми успіхами Зоряна Мазько.  Талановита бандуристка і менеджер одночасно, вона з командою організувала та допомагала в організації близько сотні концертів за час війни для збору коштів на гуманітарні місії в Україні та для популяризації української культури в Швейцарії. 

«Український хор має на меті презентувати, популяризувати та поширити українську музику. Співають виключно українську музичну літературу всіх епох і стилів. Тільки українською і автентично.

Сердечно запрошуємо до співання всіх, не тільки українців, але і представників всіх народів та національностей, які цікавляться українською культурою, співом та музикою. Це інтеграційний проект для українців та швейцарців, щоб краще познайомитися через музику та разом пізнавати українську культуру!» – такий рекламний текст презентує проект Переспів у соціальних мережах.

Зараз більше 250 учасників «Переспіву» підтримує національний хоровий рух у 12 –ти хорах по всій Швейцарії. Коли третина з них збираються разом на одній сцені, то в глядачів котилися сльози від розчулення і насолоди звучання. «Щедрик», «Ой у лузі червона калина,» – культурні коди українського народу заповнюють сьогодні простір гостинної приймаючої країни.  

Зоряна Мазько: «Коли почалася війна, потреба бути корисною своїм землякам стала нагальною. Відчувала, що якимось чином мені потрібно допомогти Україні. Я постійно роздумувала, що я можу зробити.

І уже на 4-ий день війни виникла ідея провести  Бенефіс-концерти.

У мене вже була практика. Раніше я проводила дитячі концерти, у тому районі, де живу в Швейцарії. Ми збирали кошти на дитячий будинок в Чернігові, звідки я родом.

Одразу появилася назва проекту: «Benefizkonzert «SingenFürDenFrieden» – «Співаємо для миру»

Я подумала, що війна скоро закінчиться, а поект залишиться. Співати для миру – це чудово. І швейцарці  дуже добре зрозуміли мій посил. Відгук був шалений.

Зібралася команда. Були люди, котрі допомагали з соціальними мережами, розробляли логотип. Уся інтернаціональна команда поринула в роботу. Працювали  з ранку до ночі, тому що, було дуже боляче за те, що відбувається. Хотілося вкласти свою частку для наближення перемоги, допомогти людям. Ми одразу зрозуміли, що ми не можемо спонсорувати армію. Для усіх концертів  зали надавалися безкоштовно, щоби допомогти саме цивільному населенню».

 Це був дуже складний, виснажливий, але неймовірно надихаючий період для команди «SingenFürDenFrieden». Проект підхопили швейцарські хори майже по всіх кантонах. Співали часто разом: 5-6 хорів на одній сцені. Це більше двохсот людей, які зустрічалися вперше. Але, звучання було злагодженим, бо  Зоряна Мазько вміло дирегувала суголоссям, а на інших концертах часто виступала сама.  

Зоряна Мазько: «Якщо ти починаєш таку грандіозну справу, у кількох кантонах одночасно, ти розумієш свою велику відповідальність. 

Часто я відчувала, що на межі своїх можливостей. Але, я бачила реальні результати, які дає цей проект і  його можливості у перспективі.  Кошти він приносив справді великі: 10 000 франків отримали з другого концерту, потім – 7000, 5000, 8000, знову 5000. І  розуміла, що не можна зупинятися, бо бачила реальну допомогу.

Кількість концертів стрімко збільшувалася. Мені телефонували з різних кантонів люди з пропозицією, що вони зроблять такі концерти в себе. Я все координувала по телефону. Але помітила, що концерти без моєї участі були не такими прибутковими. Тому, намагалася всюди брати участь.

Я виходила на сцену, у мене була уже заготовлена промова про ситуацію в країні, трохи про історію та культуру. І я завжди казала, куди ми акумулюємо кошти: зараз ми збираємо на пожежну машину, чи спеціальні ліжка в лікарні. Це було завжди нелегко виконати конкретне замовлення  за дуже короткий термін.  Я співпрацювала тоді з українським товариством в Берні. Через наше  посольство тоді надходило багато прохань з України. Координатором була моя подруга Надія. Така робота завжди відбувається на великій довірі. Але, ми працювали лише з перевіреними людьми, яким можна довіряти. Чесність і прозорість, це основні критерії в нашій роботі.

  Одного  разу ми з Надією поїхали в Польщу купувати автомобіль швидкої допомоги для Харкова. У мене було 10000 франків на руках. Ми перевірили автомобіль  і  придбали його.

 Згодом повезли з Надією гуманітарну допомогу в Україну: великий завантажений автомобіль ЕКВ ( теж швейцарець подарував). Було дуже складно на кордоні. Ми мали проблеми з документами на гуманітарну допомогу. Потрібно було їх нагально вирішувати. Але ми змогли це зробити.

Коли я потрапила в Україну, то відстежила в себе дуже цікаве відчуття. На західній Україні я не була ніколи. А плюс, всюди відчувалася присутність  війни. Мені здавалося, що це – інакший світ. Це – твоя країна, але зовсім не така, яка була в моїй пам’яті. Постійно натрапляла на перегороджені військовими вулиці, солдатів на вулицях, щоденні часті пронизливі сигнали тривоги. Атмосфера постійної напруги, відчуття, що в будь-яку хвилину може статися ракетний удар». 

З України музикантка повернулася з мамою. Старенька жінка ніяк не хотіла залишати рідну домівку та країну, але донька вмовила її пережити складний період в безпеці. Тепер мама допомагає Зоряні в її проектах, підтримує морально.  Вчителька музики досі увесь тиждень працює, а усі вихідні присвячує благодійності. 

Зоряна Мазько: «Були періоди, коли я мала по 2-3 концерти в день. Наприклад, зранку я виступала в кантоні Граунбюден, у невеличкій католицькій церкві після служби. Потім я їхала у Сант-Гален (це – зовсім інша сторона в Швейцарії), а увечері співала – в Дієтіконі. Я не знаю, звідки бралися сили тоді. Але, коли розуміла, що допомагаю Україні, то дух підіймався. Пригадую, одного разу коли  їхала на концерт,  прочитала, що бомбили Чернігів (місто, де я народилася, ходила до школи). І я відчула, що зобов’язана розповісти про це швейцарцям, яким ведеться добре, в яких налагоджене життя. Вони мирно проживають день за днем, а зовсім поряд, в цивілізованій країні відбувається такий жах. Так я і зробила на концерті і це дуже вразило тоді людей.

По суті,  ми дали можливість простим швейцарцям проявити свою солідарність з українцями. Адже не тільки гроші визначають підтримку. Ми допомагали влаштовувати українців по домівках, допомагали з одягом та їжею. Але головне, швейцарці проявили свою величезну духовну і душевну підтримку нашому народу».

Через пів року команда «SingenFürDenFrieden» зауважила, що попит на концерти зменшився. І тоді Зоряна Мазько вирішила реалізувати свою іншу задумку: звести разом швейцарців та українців в хорі. На той час до Швейцарії приїхало вже дуже багато українців і вони запитували, де можна поспівати. Адже, це велика частина культури нашого народу – спів у журбі та в радості. 

А ще стало очевидним, що у швейцарців виникла велика потреба в пізнанні української культури: навіть високоосвічені люди не знали нашої  історії, традицій. Виникла необхідність в майданчиках, де б усі разом зустрічалися, спілкувалися, обмінювалися життєвими знаннями та цінностями.

Зоряна Мазько:  «Новий проект Хор «Переспів» стартував буквально за два місяця до Різдва з головною  ідеєю зробити Новорічний український концерт «Маланка». Це мала бути велика містерія, з колядками, щедрівками, переодяганням, танцями. Часу було обмаль, щоби підготувати велику концертну програму з нуля з непрофесійними музикантами. Але, напевно, цей проект також народився під щасливою зірко. Почувши про існування «Переспіву», колективи почали   гуртуватися у різних містах і селах, у різних кантонах.

Хори збиралися по три дні на тиждень, працювали самовіддано. Там відбувається велика робота: люди обмінюються знаннями, традиціями. В колективах збираються люди з різних куточків України і  звичаї часто різняться.  Тому, люди домовляються, доходять згоди, створюють одне щось спільне. І паралельно ми працюємо над якістю звучання: всі учасники  дуже відкриті, відчувають один одного і розуміють для чого ми це робимо. Можливо тому, нам все добре вдається.

Також  диригенти у всіх хорах «Переспіву» – чудові майстри. Кожен хор має свою індивідуальність.

У нас є церковний хор в Берні, яким керує Марія Берлад. Він високопрофесійний, співає на Літургіях. Чудовий хор в Люцерні, ним керує Олексій Яцюк студент консерваторії  і вони виступають майже професійно, бо більшість його учасників – студенти мистецького вузу. Хором у Ношателі диригує Катерина Хабуровська, у Вінтертурі, Святослава Лученко. У Цюриху моя гарна порадниця та асистентка, яка робила режисуру Маланки, Анастасія Щирба.  Також хореографом у Переспіві є солістка ансамблю Вірського, Кейдун Дарія.  В Лєнбурзі – наймолодший хор, але його учасники дуже стараються, виконують домашнє завдання.

 На тривалу перспективу ми плануємо розвивати три напрямки хорового виконання. Одна частина співатиме  духовну музику, бо люди хочуть це робити, їм подобається. Будуть концертні хори, які виконуватимуть складну, не лише українську музику. Вони презентуватимуть українську музику на великих майданчиках. Це будуть практично професійні хори. І залишаться  хори любительські, не професійні. Для тих, хто любить і хоче співати українські пісні, гарно провести дозвілля у колі друзів».

Під час розмови Зоряна Мазько постійно повертається до теми, що зараз не можна складати руки. І не можна пасувати перед труднощами, які постають на шляху до реалізації мети. Війна в Україні ще не завершилася, а тому, українці повинні активно проявлятися, розповідати про себе й про Україну. Попереду ще багато роботи: до перемоги і після!

А тому, суголосся «Переспіву» розливатиметься по швейцарських Альпах ще дуже довго, долучаючи нових учасників,  підіймаючи і надихаючи людей до нового життя. 


Автор: Анна Павлик