Позначка: українська культура у Швейцарії

Опубліковано від

 Україні допомагають навіть млинці та пироги

Пирогів та тістечок на 45 тисяч франків продали українці у Базелі. Ще минулого літа українські біженці разом із діаспорою організували в місті  команду «Смаколики». Вони печуть, смажать, куховарять, а потім розпродують у кількох точках одного з найбільших міст Конфедерації. Розповідають: вже мають і постійних клієнтів.  

Дядя Вова – так називають Володимира Кожухова у Базелі. Він постійний учасник акцій протестів проти російської агресії. Щоп’ятниці його можна побачити на Маркплатці в центрі міста. Там дядя Вова разом з однодумцями    з прапорами та українською символікою співає рідних пісень.  А раз на тиждень чоловік стає до плити – здебільшого смажить деруни. «Хочу пригощати швейцарців, щоб вони знали, яка в нас їжа, яка  кулінарна культура.    І їм подобається – я бачу. І мені це подобається», зізнається Володимир КОЖУХОВ 

Володимир з дружиною жив у Донецьку. Та в 14-му році  переїхав до Одеси. А в  Базель вони перебралися після початку повномасштабного вторгнення.  «Робимо смаколики, бо треба робити хоч щось: для перемоги, для нас, для всіх. Бо якби тут в Базелі не було добре, а в Одесі краще – там море», – каже Катерина КОЖУХОВА.  

 Ідею зі «Смаколиками» придумала харків’янка Ганна Мізяк. («Я не можу стріляти, щоб відбивати російську навалу, але я можу зробити щось тут. Ми почали в кінці минулого літа. Хтось приготував печиво, хтось – млинці.   А тепер цей проект виріс в таке велике свято душі і допомоги», – каже Ганна.

 Продають смаколики на так званих блошинних ринках. Дозволу там не потрібно. Лише м’ясні вироби продавати заборонено.  “Спочатку було троє людей, а потім ми зробили оголошення в місцевій групі у Фейсбук і до нас підтягнулося набагато більше. Зараз в команді вже десь тридцять людей. В нас 4 локації по місту. Ми збираємося раз на тиждень.  Продаємо солодке , солоне, але в нас немає ціни. Це просто Spende – за донат. Ми вирішили, що так навіть краще, тому що хтось кілька монет кидає в нашу коробочку. А буває, що люди лишають там і 100 франків, і 500», – розповідає учасниця команди «Смаколики» Анна КРИЖАНОВСЬКА.

   Сума, яку вже вдалося зібрати, вражає і самих учасників кулінарної команди. 45 тисяч франків на пирогах з капустою, жартують вони! «Ми купляли продуктові набори для людей з деокупованих районів на Харківщині, ми ремонтували евакуаційні авто, купили кілька авто нашим захисникам. Часом  дівчата пишуть: «о, мій пиріг допоміг купити машину!» І це дійсно так! Ти начебто робиш небагато, але це зрушує гори», – додає Анна. «Ми не тільки заробляємо гроші, але й розповідаємо про нашу культуру, наші звичаї і швейцарці дуже уважно слухають. Вони хочуть нас зрозуміти. І моя місія розказати, наскільки великою є різниця між нами, між нашим менталітетом,   та російським. Але наскільки ми однакові з швейцарцями», – каже учасниця команди Олена НЕВЗОРОВА.

  Українці кажуть: серед швейцарців вони вже мають постійних клієнтів. Та найбільше тішить, зізнаються біженці, коли ті ламаною українською звертаються до кулінарної команди «Слава Україні!».

Світлана Прокопчук

Smakolyky
smakolyky2
smakolyky3
Smakolyky4
Smakolyky5
smakolyky6
smakolyky8
Опубліковано від

Естетичні виміри інформаційної війни

На початку ХХІ століття ми остаточно попрощалися із концепцією людини як істоти, що може розвинути себе до стану абсолютної раціональності, коли емоції стануть ознакою дикунства та невихованої первісності. Проте, це був довгий шлях, і в теоретичному плані він розпочався у ХУІІІ столітті із виокремлення особливого кола явищ, яким почала опікуватися естетика як напрямок філософської думки. Класична естетика обґрунтовувала свою важливість, посилаючись на мистецтво як специфічний феномен, сучасна некласична естетика розмірковує над відносністю границь мистецтва та повсякденного життя, включно із такими складними утвореннями, якими є політика, державне управління, релігія, наукова діяльність та міжнародні відносини. А отже, в загальному методологічному плані сформувався спосіб аналітичного бачення соціокультурного простору, який отримав визначення «естетичний поворот».

«Естетична додатковість» людського світу з’являється як абсолютна ознака усвідомленої активності і супроводжує всі аспекти людського життя. Не є виключенням війна, і це особливо виразно можна прослідкувати у наші дні, споглядаючи інформаційне супроводження Російсько-Українського протистояння, яке грає на емоціях всіх його учасників – від безпосередніх до опосередкованих. Саме естетична складова нашого мислення уможливлює використання інформації як зброї, що є додатковою до «військової зброї». Проте, ця «естетична зброя» може працювати та енергетично підживлюватися лише спираючись на багатовікові шари культури. А отже, для адекватного розуміння ситуації нам потрібно визнати, що інформація може функціонувати у позараціональний спосіб, утворюючи культурний простір, в якому немає чіткої границі між емоціями естетичними та вітальними. В певному сенсі, ми всі є заручниками культури та мистецтва, що так старанно пестували тисячоліттями.

Постмодерна філософія яскраво описала світ, в якому міфи, літературні сюжети, символи та образи, вірування та забобони є такими самими значущими носіями інформації, як і світ фізичної реальності. Вони є правдою у соціально-культурному сенсі, яка зберігається, відтворюється та унаслідується. І ця «правда» обумовлює для нас функціонування інформації, особливо у ситуаціях невизначеності та загроз, коли актуалізуються емоційні форми обробки інформації. Наразі емоції визнані фундаментальним та біологічно адаптивним  способом реагування на зовнішні інформаційні стимули, і це дає підстави вважати їх умовою існування «іншої раціональності», що найяскравіше закарбована у мистецьких практиках. Ця специфічна раціональність сьогодні вивчається на межі мистецьких та позамистецьких практик.

Використання інформації як зброї обумовлене двома важливими переконаннями, що супроводжують людину, принаймні у часи, які ми визначаємо як цивілізацію. Вони пов’язані із інформаційною стратифікацією суспільства, яка сприяє формуванню недовіри щодо доступної інформації та офіційної інформації. Перша інформація – повсюдно доступна – сприймається як недостовірна, оскільки є ще інформація для втаємничених, езотерична інформація. Друга інформація – з офіційних джерел – ототожнюється з соціальною нерівністю в інформаційному сенсі, а отже є інформацією безумовно підозрілою. Тому протягом тисячоліть для пошуку та розповсюдження інформації використовуються такі канали як слухи та чутки, пророцтва та одкровення, бажано з ресурсів, що не є офіційними в певний час в певному суспільстві, та від осіб, що є очевидно інформаційно ініційованих у різний спосіб.

В часи розвитку цифрових технологій, такими джерелами «більш достовірної» інформації стають соціальні мережі та неурядові засоби масової інформації, поширення яких, власне, обумовлено тими двома інформаційними страхами, які ми означили як «страх доступності» та «страх офіційності». Проте, ці канали поширення сучасних форм слухів та чуток можуть використовуватися, і використовуються, для нав’язування «правди», яка спеціально формується для впливу на свідомість та для підштовхування персони до дій у запланованому напрямку, обов’язково спираючись на естетичні властивості нашого мислення. Власне, це і називається інформаційною війною – створення необхідного емоційного фону у супротивника, який стає основою сприйняття будь-якої інформації. Такий емоційно-інформаційний фон працює із соціально-культурним досвідом та використовує естетичні навички реципієнта.

Тому вивчення естетичної складової ведення війни та формування міжнародних відносин є необхідним напрямком для всебічного розуміння витоків сучасних конфліктів та процесів їх подолання.

 

Світлана Овчаренко

Опубліковано від

Українське писанкарство відроджується у Швейцарії

У Цюриху набирають обертів майстер-класи з “Писанкарства”. Цей проект розпочала українська школа «Крила», яка вже кілька років функціонує у Швейцарії. Розмальовувати писанки приходять не лише українці, а й швейцарці. Плата за опановування українських традицій символічна.  

Через повномасштабне вторгнення росіян Вікторія Царінна з мамою Мариною до Швейцарії приїхали з Полтавщини. Марина на курс писанкарства приходить вже вп’яте, донька вирішила спробувати вперше. «Я побачила інформацію в Тік-тоці. Крім того, моя мама багато про це розповідала. Тому я захотіла спробувати», – каже  учасниця майстер-класу.

 Щоразу Марина одягає сорочку, вишиту власноруч.  Зізнається: прикрашати яйця складно. Але турбуватися потрібно не про красу ліній, а про щирість помислів. Цьому надавали значення й наші предки, розмальовуючи писанки. «Раніше, коли наші прабабусі сідали писати писанки, вони одягалися у найкращий одяг, прикраси, а ще випроваджували дітей спати. У давнину писанки писали вночі, коли діти спали», – розповідає  Марина ЦАРІННА.

 Полтавських орнаментів ще не малювала, зізнається жінка. Цього дня акцент робили на Захід України. Писанки з оленем та різними орнаментами навколо тварини притаманні Буковині та Гуцульщині. Навчає майстерності усіх присутніх Юлія Джурюк – писанкарка з 4-річним досвідом. І навчилась професійно прикрашати українські писанки Юлія лише в Швейцарії. Але любов до древньої української традиції ще в дитинстві привила їй бабуся.  «Раніше я тільки в дитинстві зі своєю бабусею це робила. Мені завжди це подобалось, це була для мене як магія. Я чекала цього дня», – пригадує  Юлія Джурюк.

  Для новачків, каже Юлія, існують поблажки. Спочатку малюнок вони наносять олівцем. І лише потім беруть до рук писачки. Крок за кроком дійшли й до воску. Потім усі яйця поставлять до духовки, зітруть із них зайвий віск і…милуватимуться своєю ж роботою. Засновниця української школи у Цюриху «Крила», яка й стала ініціатором проекту з писанкарства, Ірина Атамас каже: ці майстер-класи як арт-терапія. «Ми запропонували цей проект, бо хотіли, крім дітей, зацікавити також дорослих,  надати їм можливість приходити і спілкуватися один з одним», – додає Ірина Атамас.  «Я відчуваю рівновагу, заспокоєння – мені цього дуже не вистачає. Так, сирени, яка б сповіщала про повітряну тривогу, у Цюриху немає. Але я сильно хвилююся  за  рідних, які залишились в Україні, намагаюсь допомагати, робити все можливе і неможливе, щоб підтримати наші традиції, залучити дітей до всього українського», – розповідає учасниця майстер-класу Олена Дорофєєва. 

 Окрім дорослих, серед учасників майстер-класу чимало дітей. Більшість  – українці. Втім, серед тих, хто полюбив українську традицію, є й перуанка Тамара. До Швейцарії жінка переїхала одразу після народження. Але ні в Перу, ні в Швейцарії, каже Тамара, подібного вона ніколи не бачила. «У Швейцарії ми фарбуємо яйця різними фарбами, але щоб  так прикрашати – я не бачила ніколи», – каже Тамара.

Проект «Писанкарство» триватиме до Великодня. Усі зібрані гроші в якості донатів потрапляють до захисників України.

Світлана Прокопчук   

неподвижное изображение008
неподвижное изображение007
еподвижное изображение001
неподвижное изображение006
неподвижное изображение002
неподвижное изображение003
неподвижное изображение005
Опубліковано від

Берегиня українських вишиваних сорочок

Майже  чотириста  українських вишиваних сорочок, двадцять два костюми та численні прикраси, яким понад сто років, нині «оселилися» у США. В усіх регіонах України їх вишуковувала та купувала Наталка  Стурджіл. (Natalia Sturgill). Цю колекцію українка, яка вже понад 17 років живе за океаном, збирає з 2014 року. І неймовірно щаслива, що може показати унікальні екземпляри швейцарцям. Задля цього Наталка прилетіла зі США до Цюриху на Ukrainian Fashion Day, який відбувся там напередодні.

 Наталка не просто знає усе про свої сорочки та стародавні костюми. Вона вміє їх носити та одягати на інших. Адже впоратися з наміткою, наприклад, самотужки складно. Загалом, каже Наталія Стурджіл,  носіння автентичного українського одягу потребує тренування. У такому одязі понад сто років тому ходили заміжні жінки. Намітки існували у всіх регіонах. Але в кожному куточку України їх пов’язують по –іншому.

Про одяг, у який одягнена, Олена Вороніна знає чимало. Оленка з Харкова. І так співпало, що її вбрання, теж звідти. Дівчина каже: колись такий одяг носили лише модниці. Його ткали вручну і дуже берегли.   Відтак, не могли одягати у повсякденні. «Намисто зі справжніх коралів. А цей дукач знайшли у Харківській області, але він був пошкоджений. Довелося збирати його з різних частинок докупи», – каже Олена.   І попри те, що костюму вже понад сто років, у ньому можна відчути себе жіночною та модною, додає дівчина. 

Таких костюмів у колекції Наталки Стурджіл двадцять два. «Мене  не підтримала жодна людина, коли я поділилась своїм прагненням збирати колекцію. В мене немає подруги, яка б захоплювалась моїм хоббі чи просила хоча б показати нове придбання. Спочатку всі думали, що я з’їхала з глузду», – каже Наталка.

 При своєму розумі та з неймовірною колекцією, – вже нині жартує жінка.  Вона  17 років живе в США, там з чоловіком – американцем виховує чотирьох діток. У 2014 році, коли Росія вперше зазіхнула на українські землі, пригадує Наталка, вона зрозуміла: окрім мови, обличчя та крові, більше нічого українського вона не має. Порятунком національної ідентичності за океаном для жінки стали стародавні сорочки. «Я шукала цей одяг на аукціонах та спеціальних сторінках у соцмережах. Я знаю людей, які скуповують старовину, а потім перепродають її. Це неймовірно дорого. І часом один пояс коштує більше, аніж ціла сорочка чи юбка. Але коли я вперше побачила старовинний одяг, який надіслали мені до США,  він одразу мене заворожив. Це була якась казка, щось неймовірне! Коли я тримала в руках першу замовлену сорочку, я зрозуміла, що дивлюсь не на одяг, а на історію.  Вона має навіть старовинний запах», – додає Наталка.

 Спочатку у Наталчиному домі оселилася одна сорочка. За якийсь час – ще одна. Та вже незабаром Наталка зрозуміла, що хоче зібрати колекцію з усіх регіонів України. Найлегше це було робити на Івано-Франківщині – там своя мода була чи не у кожному селі, а екземпляри досить добре збереглися. Тяжко, а часом і неможливо, знайти автентичний одяг на Сході – більшовики знищували національну ідентичність українців. Відтак, у колекції Наталі досі немає одягу з Луганська, Миколаєва та Запоріжжя.

 Цінність одягу не лише у його красі, якось зрозуміла Наталка. І почала розпитувати у власників історію кожної придбаної речі. У пошуках історичної правди жінка дізналась одну цікаву історію про костюм з Київщини. Власник не лише надіслав фото прабабусі у сорочці. А ще й розповів: це був весільний костюм і до вінця у ньому йшло щонайменше три покоління дівчат з його родини. Тобто йому більше ста двадцяти років!  

 Свою колекцію Наталка вже демонструвала у США. Відтоді, каже жінка, Україна стала ближчою і зрозумілішою для тих американців, що відвідали виставку. З повагою до захоплення української невістки нині ставиться й уся родина чоловіка. Зрештою, і чоловік став допомагати зберігати те, що вдалось розшукати дружині. «Для зберігання колекції чоловік облаштував спеціальну кімнату – це як велика комора. Спочатку ми провели туди електроенергію, облаштували стелажі. Адже вінки та інші прикраси, наприклад, я зберігаю під склом. Аж якось я зрозуміла: старовинний одяг потребує стабільного температурного режиму. А мої сорочки влітку «смажились», а взимку «мерзли». А я ж не можу дозволити собі таке марнотратство! Відтак, чоловік зробив у приміщенні систему кондиціонування», – розповідає Наталка. 

Звісно, на чотирьохстах сорочка Наталка не зупинятиметься. Вона і далі шукає рідкісні екземпляри на аукціонах. А їхні історії, які передаються з покоління до покоління власників – ще один найцінніший скарб українки, яка навіть за океаном продовжує любити Батьківщину.

 Світлана Прокопчук

IMG_3856.00_02_01_19.неподвижное изображение020
IMG_3856.00_02_08_27.неподвижное изображение021
IMG_3856.00_01_57_06.неподвижное изображение019
IMG_3856.00_01_47_17.неподвижное изображение018
IMG_3856.00_01_16_16.неподвижное изображение015
IMG_3856.00_01_31_19.неподвижное изображение017
IMG_3856.00_01_22_01.неподвижное изображение016
IMG_3856.00_01_05_06.неподвижное изображение014
IMG_3856.00_00_02_09.неподвижное изображение009
IMG_3856.00_00_56_19.неподвижное изображение013
IMG_3856.00_00_49_08.неподвижное изображение012
IMG_3856.00_00_18_17.неподвижное изображение011
IMG_3856.00_04_29_26.неподвижное изображение023
Опубліковано від — 1 коментар

Українська класична музика об’єднує українців і дивує швейцарців

 Класична музика – як інтим. Кожен може слухати, але не кожен отримує насолоду. На щастя, людей, які здатні оцінити українську класику, достатньо. Відтак, глядачів на концертах українських оперних співаків чи хорів чимало. І це не дивує. Адже чимало українських поціновувачів цього мистецтва через війну змушені були переїхати до Швейцарії. Як і музикантів! Одні створюють, інші – співають та грають, а хтось просто насолоджується.  Усі разом можуть зустрітися на концертах, як – от концерт  камерної української музики, який організувала родина київських музикантів у Швейцарії до Дня Соборності України.

Диригентка та скрипалька Марія Берлад разом із двома дітьми переїхала до  Швейцарії через повномасштабне вторгнення росіян ще у березні минулого року. Тут в консерваторії міста Біль навчається старший син родин Юрій. Чоловік Марії – соліст Львівської Національної Опери Роман Страхов – приїхав до Швейцарії напередодні задля виступів. 

Українська музика завжди об’єднувала українців. Не раз лунала думка серед професіоналів, що якщо інші народи треба вчити співати, то українці співають і в горі, і в радості, і з професійною освітою, і просто з незламним бажанням. Щоправда, сьогодні слово «незламний» набуває іншого сенсу. Воно свідчить про неймовірно сильний характер нації, який загартувався через війну, яку розпочали росіяни. Але навіть у незламного українця на очах з’являються сльози, коли він чує композицію «Молитва за Україну».

https://www.youtube.com/watch?v=tYZC61-Y4Yw&ab_channel=SwitlanaPro Kopchuk

 І цей концерт родина музикантів  назвала так само – «Молитва за Україну». Він відбувся у місті Біль в Національній Швейцарській оперній студії. Роман Страхов приїхав спеціально. Але гастролями це не назвеш! Роман вирішив підтримати родину, яку не бачив майже рік, а також допомогти українцям, які залишилися вдома, та об’єднати тих, хто виїхав. Драматичний баритон. Лауреат численних міжнародних конкурсів і фестивалів. Виконавець провідних партій та концертних програм в Україні, Нідерландах, Італії, Франції, Німеччині. Працював у Національній музичній академії в Києві, Національному оперному театрі в Одесі. І вже понад три сезони – у Львівській опері. 

До концерту готувалися ретельно. Роман з Марією подбали про репертуар. Відтак, глядачам представили вокальні, інструментальні, хорові твори українських композиторів. «Здебільшого це – фортепіанні квартети та струнні тріо. Також була представлена вокальна творчість різних епох – від Миколи Лисенка та Дмитра Бортнянського до сучасних Бориса Лятошинського, Валентина Сильвестрова та Василя Барвінського.  Останній, до речі, професійну музичну освіту здобув у Львівській консерваторії. Після її закінчення вступив на юридичний факультет Львівського університету. Але вже через рік, у 1907 році, виїхав до Праги для продовження музичної освіти. На філософському факультеті Карлового університету Василь Барвінський  слухав лекції відомих чеських музикантів. Потім у Львові він обіймав стільки важливих посад, навчав стількох талановитих музикантів. Але на його долю випало чимало випробувань» –  розповідає соліст Львівської Національної Опери Роман Страхов.

Ці випробування стосувалися величезної державної радянської машини, яка перемелювала усе на своєму шляху. Вона знищувала і морально, і фізично. Нівечила долі як за слова, так і за думки чи ноти. Так, у 1948 році Міністерство так званої «державної безпеки» СРСР заарештувало композитора. Його примусили підписати документ: «Дозволяю знищити мої рукописи». І їх спалили. Довге заслання на 10 років у мордовські табори не зламали талановитого українця. Після повернення у 1958-му і до смерті у 1963 – му Василь відновлював свої твори з пам’яті. 

Демонструвати українську заборонену радянською владою культуру – знаково для музикантів, впевнений Роман Страхов. Крім того, зазначає соліст, він неодноразово бачив здивування в очах швейцарців – вони не очікували познайомитися з таким високим  рівнем  академічної музичної культури в Україні.

Концертний зал організовував син подружжя Юрій. Він – студент магістратури. Ось уже два з половиною роки навчається у цій студії. Задля талановитого студента у консерваторії розробили окрему систему навчання. І це не усі досягнення молодого оперного співака в Європі. Зараз Юрій Страхов  перебуває у творчому турне. «Я брав участь у конкурсі, який відбувся в місті  Комо в Італії. Мене запросили на роль у постановці опери «Флейта». Це турне відбудеться в декількох театрах Італії, а також у Брегенці в Австрії», – каже баритон Юрій СТРАХОВ.

 Керівництво оперної студії, розповідають Страхови, пішло назустріч із приміщенням не тому, що просили українці. А тому, що музиканти з України надзвичайно талановиті і професійні.  «Для нас такі концерти – це об’єднання і цілісність нашої країни, нашого народу. І хоч ми всі різні, але у нас є спільна ідея, думка, спільна жага до волі і до перемоги. Крім того, наша українська пісня та музика дуже насичена та ідейна. І мені здається, що саме вона несе ідею міцності та перемоги», – каже бандуристка Юлія ШЕВЧЕНКО. 

Талановита родина Страхових – Берлад організувала кілька концертів у Швейцарії. Один із них відбувся і в Цюриху. І хоч заочно, але дозволив   хористам познайомитися з автором одного з творів. 

https://www.youtube.com/watch?v=Vu-yLqzJCxA&ab_channel=SwitlanaProkopchuk

«Це колядка Петра Приступова «Ангели, знижайтеся». Її ми буквально вперше й виконали тоді у Цюриху. А потім найкращий товариш автора написав нам. Виявилося, що хтось із глядачів поширив наше виконання у Фейсбук. Її почув автор та попросив зконтактувати з нами. Тепер ми знаємо, хто написав цю чудову композицію. А слова до неї – відомого українського філософа-містика, богослова, поета, педагога Григорія Сковороди», – розповідає Марія БЕРЛАД.  

  Марія – не лише диригентка цього хору. Вона створила його у Берні кілька місяців тому. «Коли виступаю я, то не витрачаю стільки енергії. Але коли слухаю, як співає чоловік або син, хвилювання за них відбирає дуже багато сил», – додала Марія. Організувати хор у чужій країні було важко, зізнається жінка. Втім, підтримку диригентка завжди знаходила у своїй родині, яка зі звучанням кожної ноти вкотре доказує: бути незламним – у крові кожного українця.

Світлана Прокопчук   

Опубліковано від — 1 коментар

Ми маємо співати разом

Зоряна Мазько про хоровий проект  «Переспів» у Швейцарії

«Мені сказали колеги: «Ти можеш забути про свою ідею. В Швейцарії зробити концерт за три тижні – нереально!

Я відповіла, ок! Але, я таки спробую. І це був найбільший благодійний концерт, на якому ми зібрали 17000 франків для нагальних потреб українців» – відверто ділиться своїми успіхами Зоряна Мазько.  Талановита бандуристка і менеджер одночасно, вона з командою організувала та допомагала в організації близько сотні концертів за час війни для збору коштів на гуманітарні місії в Україні та для популяризації української культури в Швейцарії. 

«Український хор має на меті презентувати, популяризувати та поширити українську музику. Співають виключно українську музичну літературу всіх епох і стилів. Тільки українською і автентично.

Сердечно запрошуємо до співання всіх, не тільки українців, але і представників всіх народів та національностей, які цікавляться українською культурою, співом та музикою. Це інтеграційний проект для українців та швейцарців, щоб краще познайомитися через музику та разом пізнавати українську культуру!» – такий рекламний текст презентує проект Переспів у соціальних мережах.

Зараз більше 250 учасників «Переспіву» підтримує національний хоровий рух у 12 –ти хорах по всій Швейцарії. Коли третина з них збираються разом на одній сцені, то в глядачів котилися сльози від розчулення і насолоди звучання. «Щедрик», «Ой у лузі червона калина,» – культурні коди українського народу заповнюють сьогодні простір гостинної приймаючої країни.  

Зоряна Мазько: «Коли почалася війна, потреба бути корисною своїм землякам стала нагальною. Відчувала, що якимось чином мені потрібно допомогти Україні. Я постійно роздумувала, що я можу зробити.

І уже на 4-ий день війни виникла ідея провести  Бенефіс-концерти.

У мене вже була практика. Раніше я проводила дитячі концерти, у тому районі, де живу в Швейцарії. Ми збирали кошти на дитячий будинок в Чернігові, звідки я родом.

Одразу появилася назва проекту: «Benefizkonzert «SingenFürDenFrieden» – «Співаємо для миру»

Я подумала, що війна скоро закінчиться, а поект залишиться. Співати для миру – це чудово. І швейцарці  дуже добре зрозуміли мій посил. Відгук був шалений.

Зібралася команда. Були люди, котрі допомагали з соціальними мережами, розробляли логотип. Уся інтернаціональна команда поринула в роботу. Працювали  з ранку до ночі, тому що, було дуже боляче за те, що відбувається. Хотілося вкласти свою частку для наближення перемоги, допомогти людям. Ми одразу зрозуміли, що ми не можемо спонсорувати армію. Для усіх концертів  зали надавалися безкоштовно, щоби допомогти саме цивільному населенню».

 Це був дуже складний, виснажливий, але неймовірно надихаючий період для команди «SingenFürDenFrieden». Проект підхопили швейцарські хори майже по всіх кантонах. Співали часто разом: 5-6 хорів на одній сцені. Це більше двохсот людей, які зустрічалися вперше. Але, звучання було злагодженим, бо  Зоряна Мазько вміло дирегувала суголоссям, а на інших концертах часто виступала сама.  

Зоряна Мазько: «Якщо ти починаєш таку грандіозну справу, у кількох кантонах одночасно, ти розумієш свою велику відповідальність. 

Часто я відчувала, що на межі своїх можливостей. Але, я бачила реальні результати, які дає цей проект і  його можливості у перспективі.  Кошти він приносив справді великі: 10 000 франків отримали з другого концерту, потім – 7000, 5000, 8000, знову 5000. І  розуміла, що не можна зупинятися, бо бачила реальну допомогу.

Кількість концертів стрімко збільшувалася. Мені телефонували з різних кантонів люди з пропозицією, що вони зроблять такі концерти в себе. Я все координувала по телефону. Але помітила, що концерти без моєї участі були не такими прибутковими. Тому, намагалася всюди брати участь.

Я виходила на сцену, у мене була уже заготовлена промова про ситуацію в країні, трохи про історію та культуру. І я завжди казала, куди ми акумулюємо кошти: зараз ми збираємо на пожежну машину, чи спеціальні ліжка в лікарні. Це було завжди нелегко виконати конкретне замовлення  за дуже короткий термін.  Я співпрацювала тоді з українським товариством в Берні. Через наше  посольство тоді надходило багато прохань з України. Координатором була моя подруга Надія. Така робота завжди відбувається на великій довірі. Але, ми працювали лише з перевіреними людьми, яким можна довіряти. Чесність і прозорість, це основні критерії в нашій роботі.

  Одного  разу ми з Надією поїхали в Польщу купувати автомобіль швидкої допомоги для Харкова. У мене було 10000 франків на руках. Ми перевірили автомобіль  і  придбали його.

 Згодом повезли з Надією гуманітарну допомогу в Україну: великий завантажений автомобіль ЕКВ ( теж швейцарець подарував). Було дуже складно на кордоні. Ми мали проблеми з документами на гуманітарну допомогу. Потрібно було їх нагально вирішувати. Але ми змогли це зробити.

Коли я потрапила в Україну, то відстежила в себе дуже цікаве відчуття. На західній Україні я не була ніколи. А плюс, всюди відчувалася присутність  війни. Мені здавалося, що це – інакший світ. Це – твоя країна, але зовсім не така, яка була в моїй пам’яті. Постійно натрапляла на перегороджені військовими вулиці, солдатів на вулицях, щоденні часті пронизливі сигнали тривоги. Атмосфера постійної напруги, відчуття, що в будь-яку хвилину може статися ракетний удар». 

З України музикантка повернулася з мамою. Старенька жінка ніяк не хотіла залишати рідну домівку та країну, але донька вмовила її пережити складний період в безпеці. Тепер мама допомагає Зоряні в її проектах, підтримує морально.  Вчителька музики досі увесь тиждень працює, а усі вихідні присвячує благодійності. 

Зоряна Мазько: «Були періоди, коли я мала по 2-3 концерти в день. Наприклад, зранку я виступала в кантоні Граунбюден, у невеличкій католицькій церкві після служби. Потім я їхала у Сант-Гален (це – зовсім інша сторона в Швейцарії), а увечері співала – в Дієтіконі. Я не знаю, звідки бралися сили тоді. Але, коли розуміла, що допомагаю Україні, то дух підіймався. Пригадую, одного разу коли  їхала на концерт,  прочитала, що бомбили Чернігів (місто, де я народилася, ходила до школи). І я відчула, що зобов’язана розповісти про це швейцарцям, яким ведеться добре, в яких налагоджене життя. Вони мирно проживають день за днем, а зовсім поряд, в цивілізованій країні відбувається такий жах. Так я і зробила на концерті і це дуже вразило тоді людей.

По суті,  ми дали можливість простим швейцарцям проявити свою солідарність з українцями. Адже не тільки гроші визначають підтримку. Ми допомагали влаштовувати українців по домівках, допомагали з одягом та їжею. Але головне, швейцарці проявили свою величезну духовну і душевну підтримку нашому народу».

Через пів року команда «SingenFürDenFrieden» зауважила, що попит на концерти зменшився. І тоді Зоряна Мазько вирішила реалізувати свою іншу задумку: звести разом швейцарців та українців в хорі. На той час до Швейцарії приїхало вже дуже багато українців і вони запитували, де можна поспівати. Адже, це велика частина культури нашого народу – спів у журбі та в радості. 

А ще стало очевидним, що у швейцарців виникла велика потреба в пізнанні української культури: навіть високоосвічені люди не знали нашої  історії, традицій. Виникла необхідність в майданчиках, де б усі разом зустрічалися, спілкувалися, обмінювалися життєвими знаннями та цінностями.

Зоряна Мазько:  «Новий проект Хор «Переспів» стартував буквально за два місяця до Різдва з головною  ідеєю зробити Новорічний український концерт «Маланка». Це мала бути велика містерія, з колядками, щедрівками, переодяганням, танцями. Часу було обмаль, щоби підготувати велику концертну програму з нуля з непрофесійними музикантами. Але, напевно, цей проект також народився під щасливою зірко. Почувши про існування «Переспіву», колективи почали   гуртуватися у різних містах і селах, у різних кантонах.

Хори збиралися по три дні на тиждень, працювали самовіддано. Там відбувається велика робота: люди обмінюються знаннями, традиціями. В колективах збираються люди з різних куточків України і  звичаї часто різняться.  Тому, люди домовляються, доходять згоди, створюють одне щось спільне. І паралельно ми працюємо над якістю звучання: всі учасники  дуже відкриті, відчувають один одного і розуміють для чого ми це робимо. Можливо тому, нам все добре вдається.

Також  диригенти у всіх хорах «Переспіву» – чудові майстри. Кожен хор має свою індивідуальність.

У нас є церковний хор в Берні, яким керує Марія Берлад. Він високопрофесійний, співає на Літургіях. Чудовий хор в Люцерні, ним керує Олексій Яцюк студент консерваторії  і вони виступають майже професійно, бо більшість його учасників – студенти мистецького вузу. Хором у Ношателі диригує Катерина Хабуровська, у Вінтертурі, Святослава Лученко. У Цюриху моя гарна порадниця та асистентка, яка робила режисуру Маланки, Анастасія Щирба.  Також хореографом у Переспіві є солістка ансамблю Вірського, Кейдун Дарія.  В Лєнбурзі – наймолодший хор, але його учасники дуже стараються, виконують домашнє завдання.

 На тривалу перспективу ми плануємо розвивати три напрямки хорового виконання. Одна частина співатиме  духовну музику, бо люди хочуть це робити, їм подобається. Будуть концертні хори, які виконуватимуть складну, не лише українську музику. Вони презентуватимуть українську музику на великих майданчиках. Це будуть практично професійні хори. І залишаться  хори любительські, не професійні. Для тих, хто любить і хоче співати українські пісні, гарно провести дозвілля у колі друзів».

Під час розмови Зоряна Мазько постійно повертається до теми, що зараз не можна складати руки. І не можна пасувати перед труднощами, які постають на шляху до реалізації мети. Війна в Україні ще не завершилася, а тому, українці повинні активно проявлятися, розповідати про себе й про Україну. Попереду ще багато роботи: до перемоги і після!

А тому, суголосся «Переспіву» розливатиметься по швейцарських Альпах ще дуже довго, долучаючи нових учасників,  підіймаючи і надихаючи людей до нового життя. 


Автор: Анна Павлик